Історія Українського Афону бере початок з далекого XVII століття.

1606 року Божого відомий церковний діяч Йов Княгиницький, який народився у селі Тисмениці, що на Івано-Франківщині, поклав початок будівництву святої обителі. Укупі з однодумцями Іваном Вишенським та Захарією Копистенським він створив чернечу громаду. До цих світочів віри швидко почали тягнутися люди, що шукали спасіння душі через працю і молитву. Чисельність братії збільшувалася…

Серед смерекового лісу ченці збудували для себе келії, а згодом постала церква на честь святого Іоанна Предтечі, слідом за нею з’явився ще один храм, котрий освятили в день Воздвиження Чесного Хреста Господнього.

Ігумен Йов, бачачи міцність єднання братії, передав свій посох настоятеля брату Феодосію та усамітнився в лісовій пустині, яка отримала назву Скитника. Там Йов Княгиницький провів останні роки свого земного буття. Відійшов у життя вічне засновник монастиря у 1621 році.

Невдовзі створена ним обитель стала одним із центрів сповідання православної віри на Галичині. Божою милістю у монастиря з’явилися благодійники і меценати, які допомагали у його розвитку, обдаровували землями, захищали від загарбників. Скит було обнесено кам’яною стіною з трьома оборонними вежами, за якими під час нападів турок і кримських татар ховалися мешканці навколишніх селищ.

Вже в 1625 році Манявський обителі підпорядковувалися 556 інших монастирів у Галичині, Буковині та Молдові. Колишній невеличкий лісовий скит був тепер у зеніті своєї слави.  

Однак у 1676 році турецьке військо, бажаючи завдати удар польській короні, пройшло повз Маняву, знищуючи все живе на своєму шляху. Від монастиря залишились одні руїни, більшість ченців загинули, рятуючи святині. Ті з братів, кому все ж вдалося вціліти, почали з попелу відроджувати сплюндровану обитель.

Їхні зусилля не були марні, але політична ситуація, яка склалась в тогочасній Європі, диктувала свої правила. З 1700 року скит лишився єдиним православним монастирем на Західній Україні. Він втратив багато своїх привілеїв і також майже всі земельні володіння. Кількість монахів зменшилася до тридцяти.

У 1748 році сталася визначна подія, яку можна порівняти з останнім проблиском сонця, що освітив чернече життя у Маняві: скит отримав ставропігію від Константинопольського патріарха, тобто з того часу монастир не підпорядковувався ні Львівському єпископу, ні Київському митрополитові, а був підлеглим безпосередньо патріарху Царгородскому.

Подальші політичні перипетії не сприяли розквіту обителі… В 1772 році відбувся перший поділ Польщі, у результаті котрого Галичина, а разом з нею і скит, перейшла до Австро-Угорщини.

Під владою католицьких Габсбургів Манявська обитель протрималася ще тринадцять важких років, аж поки в 1785 році, за повелінням імператора Йозефа II, була закрита.

Минули віки…

Опісля реставрації у 1980-му на території колишнього монастиря було відкрито історико-архітектурний музей.

А у 1998 році в Маняві знову зазвучала чернеча молитва – у смерекові ліси до річки Манявки прийшли нові монахи, продовжувачі славного діла своїх попередників.

Завдяки їхнім зусиллям і праці волонтерів монастир відродився у колишній величі.

Традиції аскетичного чернечого життя лишилися незмінними на протязі століть і церковних дзвін знову закликає віруючих до молитви.