Не я один духовну спрагу маю,
Не я один так серцем голодую,
Багато нас таких.
Леся Українка. “В катакомбах”

Чи існують намолені місця? Якщо так, то передусім – це храми Божі. Проте як бути з місцем, де жили і молилися монахи ще до того, як побудували першу церкву в своїй обителі? Чи вважати особливим, здавалося б, звичайний камінь, біля якого, за розповідями людей, відбувалися зцілення? Мабуть, що так, до того ж якщо взяти до уваги, що цю місцину для започаткування скиту обрано самою Небесною Покровителькою людства…

Офіційною, тобто задокументованою письмово, датою заснування Манявського скиту прийнято вважати 1606 рік, але народні перекази донесли до нас оповідь про те, що історія скиту сягає своїм корінням ще глибше – у сиву давнину.

Легенда розповідає нам про двох ченців Києво-Печерської Лаври, які мандрували на захід від своєї славетної обителі і дійшли аж до гір Карпатських. Можливо, вони рятувались від татарської навали, що тоді кривавою хвилею прокотилася по землям Русі, можливо, шукали для себе більшого усамітнення від метушливого світу і нового місця у дичавині, де аскети могли б розпочати подвижницьке життя.

Хай там як, а їхня далека подорож завершилась біля великого нависаючого каменю, з-під якого тонкою цівочкою витікав струмочок. Втомлені мандрівники до схочу напилися солодкої джерельної води, котра за смаком нагадала їм ту воду, що вони вживали у благословенній Києво-Печерської Лаврі. Вибір, де започаткувати чернечий скит, було майже зроблено. Проте, прийняти остаточне рішення їм допомогло диво – явлення Пресвятої Богородиці. Перекази старожилів із покоління в покоління передають свідчення про диво, свідками якого стали монахи. І покоління прочан приходять на святе місце біля каменю, щоб у тиші і спокої звернутись із молитвою до Господа…

Блаженний камінь нависає над прихистком наче стеля. У наш час виміряли її розмір – заглиблення 10 на 3 метри. А колись ця печера була першим помешканням для прибулих із Києва ченців.

Нині до цього місця здійснюють паломництво безліч прочан. Джерельна вода, що століттями витікає з-під каменю, має цілющі, а дехто вважає – чудодійні, властивості.  Християни мають звичай лишати в захищеній від негоди кам’яній ніші маленькі іконки.

Місце тиші, усамітнених роздумів про буття, своє власне життя, про покаяння, місце щирих і сердечних звернень до Бога дає можливість, напившись джерельної води втамувати фізичну спрагу і, головне, наповнити душу спокоєм через єднання з Господом Нашим у молитві…